Який прекрасний Ліберті-Сіті в цю пору року.
Прогуляюся парком у таку гарну погоду - навіть попри те, що, здається, збирається дощ. Свіже повітря. На горизонті у небі повільно проповзає літак. Поруч раптом заверещить старий мобільник у якогось сивобородого діда - такий противний рингтон, ще з 90-х, що аж зводить зуби. Байдуже. На фоні бурного шуму міста це не відволікає, а навіть гармонічно доповнює.

Чи задавались ви питанням, що змушує людину просто безцільно блукати різними місцями? Без маршруту, без причини, без пункту призначення.

Я виходжу з парку - і раптово машини збивають пішохода, який перебігав дорогу в недозволеному місці. Поруч якийсь зівака спотикається, хтось кричить, а через дорогу коп женеться за злочинцем. Такий ланцюг подій міг передбачити хіба що Бог.

Мої думки перебиває підкурений чувак, який запитує, як я себе почуваю. Я не відповідаю - просто йду далі, продовжуючи свою безцільну прогулянку містом.

Звук важких кроків чути здалеку, повз пробігає ще один чувак, вечірня пробіжка, я не проти. Перейшовши на інший бік вулиці, я чую сирену - той самий поліцейський біжить за тим самим злочинцем. Непогано вони дали коло, коп можливо навіть так схудне. Вирішив допомогти - спробував наздогнати.

Пробігши кілька кварталів, я зрозумів: робота в поліцейських непроста навіть якщо це гра. Злочинець виявився спритнішим. Ну що ж, спроба була непогана, але марна. Видно, і поліцейському вже не до грабіжника.

Добре, можна продовжити йти.

Надворі стемніло. Запалали тьмяні ліхтарі, настала тиша. Лише інколи її переривають баси з машин, що проїжджають поруч.

Пройшовши кількасот метрів, я помітив невелику чергу - чи то в ресторан, чи то в клуб. Кремезний лисий мужик одразу заявив, що відмовляти таким, як я, - це його робота по життю. Мене це не образило, я це чую все життя. Я просто проігнорував його і зайшов усередину, окинувши його зневажливим поглядом.

Заклад виглядав стильно та суворо одночасно: сцена, столи по колу, солідний контингент у костюмах. Усі поводилися тихо, ніби чекали на виступ, так воно й було.

Раптом мене наздогнав той самий лисий хрін і штовхнув. Це була помилка з його сторони. Я довго не думав - кілька разів в’їхав йому в пику, і він склався просто посеред залу. З високо піднятою головою я пройшов у дальній кут і сів за вільний столик. Це наш стиль. Почалася вистава.

Невмілий фокусник з тупими жартами нижче пояса ледь не вгробив свою асистентку. Було очевидно: ні жартувати, ні показувати фокуси він не вміє. Мабуть, завтра подасться в бізнес-тренери. Потім на сцену вийшла рудоволоса дівчина й заспівала пісню про прибульців, які розворочують усе у твоєму анусі, і що це може статися з кожним. На цьому я вирішив: час іти далі.

Вийшовши з закладу і пройшовши кілька метрів, я почув крик. Із ресторану вибіг чувак у циганській сорочці. З іншого боку вулиці під’їхали копи з сиренами, вискочили з машини й почали палити зі стволів прямо по ньому як у грьобаному вестерні. З ресторану вискочила підмога - ті самі мужики в костюмах і сорочках, хто в чому. Вони відкрили вогонь у відповідь. Почалася мясорубка.

Побачивши, як одного з копів підстрелили, я підкрався й поцупив у нього пістолет. Ну а що? У наших краях у таких випадках завжди кажуть: «В хазяйствє прігодітса». З таким непоганим бонусом я вирішив дати на тапки, поки мене не забаранила шальна куля.

Так минув мій звичайний вечір у Ліберті-Сіті.
І двадцять хвилин гри в GTA IV у 2026 році.

І я щиро сумніваюся, що хтось в ігровій індустрії здатен це переплюнути.

Коли в якомусь інтерв’ю я чув, що Ден Хаузер пише, поки пальці не почнуть кровити, я нарешті зрозумів, що мав на увазі той мужик.